Історії репресованого материнства

Володимир Гоянюк (син політв'язнів Василя та Параски Гоянюків). 
Магаданська обл., РРФСР, 1957-1958 рр.
(Світлина з особистого архіву Параски Гоянюк)

«Материнська молитва із дна моря підіймає», говорить народне прислів’я. І справді, материнська любов всесильна і безмежна. Але що, коли людина народжується серед ворогів, які наперед визначають її долю? Коли материнство стає справжнім випробуванням, коли замість дому холодні бараки, а замість колиски тюремні нари. Як виживали матері та діти в таких пекельних умовах? 

Комуністична каральна система не жаліла нікого, ні старих та немічних, ані найменших і зовсім беззахисних. Про дітей народжених в тюрмах та виправних таборах написано чимало. Ці історії варто почути, щоб усвідомити силу та масштаби віроломності радянської «залізної руки» та силу духу людей, які наважилися їй протистояти.

Довгий час існування спеціальних закладів для утримування дітей «ворогів народу» замовчували. Членкиня ОУН Лідія Тиховліз працювала в спеціальному закладі для ув'язнених матерів та їх новонароджених дітей у Львові: «Після засуду я попала в лікарню, але я відійшла, так мені зробили, що я вижила і мені там запропонували працювати... А пізніше перейшла, там тих мамів і дітей, які родили в тюрмі… Там зробили, певно на чоловік 60, не більше, мамів з дітьми… Нас туди як обслуговуючий персонал взяли… І два роки ми там були, а потім розформували, бо діти вже два роки мали і на етап відправили».

Часто коли батьків арештовували, дітей та інших родичів відправляли на спецпоселення, зокрема Марта Балтро, дочка учасника «процесу 59-ти» священика Романа Береста пригадує: «Так я в нічній сорочці стояла на ліжку з горячкою і збиралася… З собою одну ляльку взяла... Привезли туди, то була Тайга… Там одну кімнатку нам дали, а в іншій була жидівська родина... Маму заарештували, сестра Леся пішла працювати в дитячий садок і час від часу приносила недоїдки… Я вже лежала, галюцинації, причувалося мені, що тато прийшов і щось мені співає, щось свистить. Тато дуже вмів свистати, такий художній свист… І мені так вчувається, що тато ходить і свистить. А то вітер свистів в тій «руській пєчці»… Та сусідня родина жидів приносили нам по кістці цукру… Траву ми там їли, таку колбу. Колба то так, як в конвалії листя. То нам люди підказали місцеві… Часом їли здохлу рибу». 

Часто разом з родичами виселеними за т. зв. «куркульство», або осадників та «лісників» до віддалених районів Радянського Союзу потрапляли і їхні діти, зокрема вивезена в 9-річному віці Пелагія Свищ пригадує: «Мій батько робив лісним. За Австрії були лісні (лісники, – ред.), за Польщі були лісні, ніхто не вивозив. А тогди москаль вивіз нас… Погрузили товарняки і в Сибір. І я там переморозила собі голову та й дістала запаленнє мозку… До Сибіру їхали дві неділи, но я з ними вже не поїхала. В Омску тато взяв мене на руки і заніс на стацію. А там на стації вони давали знати, чи є хворий який. І зараз на стації тато мене в голову поцілував і тата пост повів далі в вагони, а я лишиласі й чекаю на скору… Завели мене в баню, дивлюся є ножиці й машинка… Обстригли мене, в бані покупали і занесли… Я три місяці мала 40-41 (градус, – ред.). Я була без пам'яти, так, що вони з-під мене вже виносили, бо я не вставала. То я так цілу зиму, і весну, і літо була… Як я лежала в лікарні, то я з третього поверху смерть собі хотіла зробити. Бо не знаю де тато, де мама, вони до мене по-руски, а я до них по-українськи, і я ніц не розумію, але вони мене пильнували… Потім мене в лікарні запитали, де я хочу їхати на родіну чи до батьків. Я кажу: «Де тато і мама, там мене везіть».

Ганна Симотюк пригадала, як бачила та носила їсти сім’ям з малими дітьми, які були на пересильному пункті в Коломиї: «То страшно було, як з таков малесеньков дитинов жінка, може два рочки мало, плаче що хоче додому, а вона в тім вагоні сі находит. То я йшла, ще однов жінков, їсти їм носили…»

Крім дітей куркулів існували так звані «табірні діти», народжені у виправних таборах та діти «зрадників батьківщини», яких радянська влада посилено контролювала. Народжувалися діти, доля яких вже була визначена і в тюремних камерах під час ведення слідства. Одна з респонденток на Самбірщині розповідала історію про жінку, в якої почалися пологи в тісній камері. Жінки намагалися їй допомогти, просили охоронців привести лікаря, бо пологи були важкими, але охорона не відповіла і дитина задихнулася. Народжувати у в'язниці довелося і зв'язковій Романа Шухевича Катерині Зарицькій. Інша зв'язкова командира УПА Дарія Гусяк пригадує: «Катерина народила на Лонцького сина. Вона зуміла передати своїй мамі дитину ше заки її на розстріл викликали. То було у 41-му році. Вона за німців бачила того сина, виховувала, але вже, як другий раз арештували, то вже як він підріс, то приїжджав на побачення до Володимира. Він живе у Львові».

Також репресованим жінкам доводилося народжувати у товарних вагонах, що везли людей на каторгу. Часто в ці вагони вантажили жінок з немовлятами або малими дітьми на руках: «Їхали ми, поїзд став в лісі одному, тоді заходили і питали: «Є подохлиє?». Є, то відкривали двері і викидали подохлих, дідо якийсь помер, чи якась бабця вмерла, чи дитина якась померла. Ну, діти вимирали майже всі, маленькі діти, мало хто з них доїхав до Сибіру. Діти вмирали в дорозі і їх викидали так, як жабок з поїзда…» - пригадує зв'язкова УПА Катерина Гучко. Підпільниця також розповіла, що з ними у вагоні їхала молода жінка з чотирма дітьми, найменша дитина була ще немовлям і вона постійно тримала її біля грудей. На пероні під час зупинки, не витримавши знущань, жінка крикнула на конвоїра. Той сказав повертатися до вагона і коли вона сіла, вистрілив їй прямо в голову. Її руки опустилися і немовля скотилось на жінку, яка сиділа нижче.

Інша респондентка Євгенія Хмара, дружина командира самооборонного кущового відділу Семена Хмари, розповіла історію свого важкого материнства. Через приналежність чоловіка до руху Опору Євгенію Хмару з місячною дитиною відправили на заслання. В дорозі бачучи, що дитина при смерті і аби врятувати їй життя, жінка вискочила з вагона і вирушила через пів-України до рідного села: «Я пішла ночувати під солому, а воно (дитина, - ред.), змерзло, що ж то крихітка така маленька. А оден чоловік каже: «Хто такий? Чого дитина плаче? Хтось викинув дитину чи що?», а я кажу: «То жінка з дитиною, а во ночую під соломою», - «Боже, та нині собаки не можна на двір вигнати, а ви з дитиною під соломою». То він мене завів до добрих людей, вони мене переночували». Жінці вдалося повернутися додому, але доводилося переховуватися. Через кілька років будучи вагітною другою дочкою, жінка на власні очі бачила смерть чоловіка та знущання облавників над його тілом. Після смерті чоловіка та після ще двох років переховування з двома малими дітьми Євгенію Хмару арештували. Спочатку разом доньками, яким було тільки 1,5 та 4 роки, утримували в тісній, набитій людьми камері Сокальської в'язниці. А згодом етапом відправили в Пермську область. 

На засланні народила дитину інша наша респондентка Пелагія Біла і їй з немовлям вдалося дивом врятуватися з палаючого бараку – «Я родила в бараку на ліжку, бо не було лікарні… І лікар казала мені вісім днів після родів не вставати, бо дуже тяжкі роди мала, і я на ліжку лежала. А з першого бараку були вивезені люди з села Грабів Буського р-ну і там жінка одна приносила мені чай та шось поїсти, бо я вісім днів не вставала... І вночи на 8-ий день кажу до неї: «Вже мене не закривайте на колодку», – бо вона мене закривала…і це щастя, то так Бог дав, видно я мала жити. Я лягла і сплю, в сорочці і ше на клійонці… Чую такий крик надворі, а двері зі середини закриті на грубу защіпку… Я відкриваю двері, а вогонь до хати, горить вже той кінец в бараку, догарує. Чоловік в нічну зміну на роботі, а за мене забули, шо я з дитиною в хаті. Вже барак догарував, як я відкрила двері, а вітер такво горою і вже горить стеля, іскри падают… Дитину взяла з ліжка і передала надвір, фельдшерка каже до мене: «Поліна, давай рєбьонка!». Взяла від мене дитину, я ше раз вернулася, а вже всьо горит і я вискочила з бараку… Тоді все згоріло, ми лишилися, я в тій сорочці і в тім плащи, і всьо, всьо як в бараку є, всьо згоріло».

Завагітніла на засланні і референтка ОУН Катерина Максимович. У 1958 р. жінка потрапила під амністію, за якою вагітних, що відбули 2/3 терміну відпускали відвідати родичів. Перебуваючи вдома пані Катерина народила доньку, під час пологів дільничний з карабіном стояв на дверях, щоб жінка не втекла. Згодом чоловік прислав дружині телеграму: «Якщо буде дівчинка, назви Надія, бо в нас нічого не лишилося, крім надії».

Дарія Гусяк також розповіла про долю дітей зв'язкової Ольги Ільків – «Катруся їй порадила: «Олю, Ви одна хоч може вийдете з нас, бо все-таки маєте дітей, треба дітей виховати». Вона цілий час переживала за тих дітей... Ясна річ, шо їх на яничарів виховували… В дитячому будинку у Львові… Донька старша, син молодший. Їм там не весело було, їх били, може тому, шо знали шо то є діти бандитів. Батько загинув і мати в тюрмі сидить».

Іноді, щоб врятувати дітей від заслання їх віддавали односельцям або родичам і ті видавали дітей за власних. Так в сім'ї Ганни Левенець жила дівчина, яку матір врятувала від висилки – «Дівчинка може мала сім літ і її посадили на фіру і будуть вивозити, тую дитину, бо вивозять маму... А моя мама витягла її на подвір'я і каже: "Ви де забираєте мою дитину?". А той малий солдат так дивиться і каже: "Я знаю, що вона не твоя, але забирай, бо все одно вона в дорозі подохне і її з вагона вибросять через вікно". І так мама тую дівчину забрала і вона є в селі... І як вже везли її маму на діл, на фірі везли на Сибір, мама її поставила у вікно, хата так була до дороги... Тілько вона маму вже виділа в останній раз. Помахала рукою, мама її, а вона мамі...»

Таких історій є дуже багато і кінець у кожної з них різний. На жаль велика кількість дітей не повернулися з заслання, багато тих хто повернулися втратили своїх матерів або не дочекалися їх вдома, хоча багато все ж зустрілися, ламаючи намагання радянської влади розділити сім'ї та «перевиховати» дітей «зрадників батьківщини». Багатьох історій ми ще не почули, але їх варто розповідати і варто слухати…