Павлоградське повстання 1930 року

Павлоградські події — одна з маловідомих сторінок історії колективізації. Довгий час про них було заборонено навіть згадувати, оскільки правда про збройний виступ селянства означала б і правду про колективізацію в цілому. Сьогодні ідеологічних заборон не існує, секретні архіви відкриті, і це дало можливість освітлення трагічних подій 5–6 квітня 1930 року.

Розсекречені СБУ факти, пов'язані з Павлоградським повстанням, спростовують покірне сприйняття українцями політики більшовицького режиму, наслідком якого став страшний голод, який охопив Україну через два роки, перетворившись на справжню боротьбу комуністичної влади з українським народом, спрямовану на його покарання та довічне утримання у тоталітарній імперії за прагнення до свободи та незалежності.

Збройне повстання селян, яке сталося у квітні 1930 року в Павлоградському районі, одне з найпотужніших, а проте й досі маловідоме, замовчуване і майже не досліджене. Як висловлюється доктор історичних наук, професор Василь Даниленко, воно спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації. Бо непокора павлоградців набрала такої потуги, що «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими та присланими партією з міст комуністами і комсомольцями, з місцевими активістами, а в результаті змінити державний режим».

- У цей час, – розповідає науковець Олексій Лазько, – в Павлоградському районі примусово організовувалися комуни та артілі: «Вільний край», «Незаможник», ім. Рикова, «Червоний плугатар», «Ленінський шлях»… Проте вже в березні 30-го р. не було села, де люди не чинили б опір. Сподівалися дрібними протестами повернути колективізоване добро. Але комуністична влада була невблаганною. Врешті-решт селянство взялося за зброю».

«Організаційним центром, – читаємо нині в історика В. Даниленка, – випало стати двом селам: Богданівці та Тернівці. Стихійно сформовані в інших по-сусідству селах групи селян вважали, що там є зброя і командири, здатні повести за собою, а тому треба стягуватися до цих населених пунктів. Ряди повстанців поповнювалися зі швидкістю, на яку ініціатори і не сподівалися. Тому, хто сумнівався чи вагався, радили в разі арешту твердити, що його забрали силоміць.

Активісти села Богданівки висипають хліб із ями, куди засипали його селяни. 1930 р.

І ось 3 квітня в Богданівці за участю повноважних делегатів з сіл Тернівка, Кохівка, Мар'ївка і хутору Богдано-Вербки відбулася таємна нарада, на якій вирішили розпочати повстання 5 квітня з хутору Осадчого. Розрахунок робився на те, що всюди по селах існують аналогічні повстанські осередки, отож вони приєднаються. Сподівалися і на підтримку міліції та армійських полків, які «неодмінно забезпечать повсталих гвинтівками та патронами». Ополченці планували вирушати, перш за все, на Павлоград, де на базі місцевого полку Робітничо-селянської Червоної Армії якраз проходили військову перепідготовку хлопці-допризовники з сіл Павлоградського, Петропавлівського, Васильківського та інших районів. Потім шлях повстанців мав пролягти до Дніпропетровська. Були навіть сподівання на повстання у всеукраїнських масштабах».

За ватажків обрали Архипа Воронкіна, Івана Аксьонова, Івана Шелепова та Костянтина Глібова. Їхні посланці під прикриттям нічної темряви рушили по селах піднімати селян на «ударний виступ». Відбою від бажаючих не було. Іскру, як розповідав один із очевидців, «було висічено, щоб братися за зброю, бо все селянство було дуже пригнічене непосильними податками, примусовою хлібоздачею та репресіями, які набирали обертів, і жило у постійному страху».

Повстанці вийшли зі слободи Осадчої, та хуторів Вербський і Путятин. Вранці 5 квітня 1930 року загони повстанців, рухаючись на Павлоград, прийшли в села Богданівку та Тернівку. В кожному селі селяни знищували активістів колгоспного руху: так, в Осадчому було вбито 30 чоловік, в Тернівці три чоловіка. В Богданівці повстанці встигли скарати на горло вчительку, комсомольця й активістку партосередку. Вчителька «озлобила селян войовничим атеїзмом, участю в закритті церкви та нав’язуванням державної позички». Комсомолець «забирав у селян молоко в державу». А партійна активістка напередодні «видала владі учасниць жіночих волинок». «Волинками» називали зволікання зі здачею у колгосп домашньої худоби і птиці. Одразу на імповізованому мітингу було повішено комуністичних активістів Суворкіна, Беспалого, Григорія Стащикова, Іллю Лєшньова. Місцеві партійні активісти брати Григорій та Василь Чеснокови пробрались на дзвіницю церкви та почали бити в дзвони та кричати, що в селі повстали селяни, за це їх було скинуто з дзвіниці. Потому, колони повсталих рушили на Павлоград. Дорога з Богданівки на Богуслав і Павлоград пролягала правіше від сучасної, Богданівського лісу тоді ще не було, по всій долині Самари були розкидані пісчані горби-дюни. Саме за ними і влаштували засідку регулярні частини ГПУ.

Як відомо в Павлограді був розташований кавалерійський полк, місцем його дислокації були колишні казарми по дорозі на залізничний вокзал. Комполка Мєдвєдєв відмовився віддати наказ про придушення подібних виступів в селі Дмитрівка в тіж самі дні, і навіть вступив з ними у переговори. Свої дії він обґрунтував тим що не може стріляти в своїх класових братів, простих селян. За це його було розстріляно прямо в ДОПРі, в будинку який знаходився на перехресті вулиць Дзержинського та Пролетарської.

ДОПР м. Павлограда. У підвалах цього будинку катували тисячі українських патріотів.

Для придушення повстання саме в Павлоградському повіті використали прикомандировані військові частини ГПУ з Харкова та Дніпропетровська. Ще були залучені комуністична й комсомольська ячейки комуністичної партії, що розташовувалась в м. Павлограді.

Коло піщаних дюн війська почали вести кулеметний вогонь по колонах, що рухались дорогою. У повсталих зі зброї були старі гвинтівки, що залишилися з часів Першої світової війни, обрізи, мисливські рушниці, кілки, вила та шаблі. 

Як згадували свідки, "Над долиною ще три дні стояв дрібний білий пух, поки його рознесло вітром. Повсталих було так багато, і кіннотникам не вистачало седел, тому замість них вони використовували подушки..." Всього загін Глібова налічував близько 800 чоловік, а в тих колонах людей, що рухались з Богданівки до Богуслава було, за оцінками старожилів, до 3000 чоловік.

Після розтрілу селян, війська ГПУ та комуністи влаштували «зачистки» по Богданівці та Тернівці. Знищували всіх, хто навіть підозрювався у приналежності до повстанців. Людей знаходили й вбивали по горищах й погребах.

"Збройний селянський рух супроти колективізації" не на жарт перелякав владу не лише у Дніпропетровську, а й у тодішній столиці України Харкові. Голова ДПУ УРСР В. Балицький, доповівши про «нечувану зухвалість» генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, першою ж телеграмою у Павлоград вимагав: «Решительными и быстрейшими действиями ликвидировать вооруженную банду в кратчайший срок. Примите меры изоляции банды, сужению района ее действия, особенно не допуская проникновения в другие районы. Обеспечте концентрацию вооруженных чекистов, милицейских и партийных сил». Тим часом у Харків повідомляли: від рук повстанців загинуло «уповноважених з району – 4, голів сільських рад – 2, секретарів сільських рад – 4, керівників артілей та комун – 13, учителів – 2, землемірів – 3, голів КНС – 1, членів партосередків – 7, комсомольців і секретарів комсомольських осередків – 6, безпартійних активістів – 17».

У цих донесеннях з Павлограду повстанців хоч і називали «бандитами», але їхню акцію кваліфікували не як кримінальний злочин, а як «виступ явно політичного спрямування», мета якого – «повалення Радянської влади». І доповідали про бажання його організаторів «повернути Українську Народну Республіку» і покінчити з «самовладною більшовицько-московською тиранією». Справді, одна з прокламацій селян-повстанців, яка збереглася у схронах КДБ-СБУ, закликала «усунути в Україні більшовицьку систему».

Боротьба карателів з озброєними селянами тривала протягом 5–6 квітня і завершилась поразкою селянського повстання. Причини поразки були очевидними: неорганізованість селянського повстанського руху, стара зброя, незнання тактики і стратегії бойових дій.

Рішенням суду було розстріляно 27 повстанців. Найстаршому з них було 54 роки, наймолодшому – 21. Ще 210 селян позбавили волі на 10 років. Решта дістали від 3 до 7 років в’язниці. Були серед підсудних і щасливці: 19 чоловік суд звільнив від відповідальності як «випадково затриманих».

Як було придушено повстання, народний гнів так і не вщух, продовжувались збройні виступи проти "радянської" влади що вела примусову колективізацію. Як пише газета "Світло Жовтня" за 5 березня 1965 року : "Розгромом заколоту куркулів Богданівки, боротьба за колгоспи ще не закінчується.... В запеклій ненависті до радянського ладу куркульство доходить до того, що починає вбивати партійних, радянських, комсомольських активістів, керівних працівників колективів."

Фундатор «Інституту Україніки» Олексій Лазько, колектив якого доклав зусиль, аби громадськість довідалася правду про повстання у селах Павлоградського району, стверджує: крапку у цій роботі ставити рано. Неодмінно треба змити з павлоградських повстанців тавро «бандитів» та «ворогів народу»: люди захищали себе, своє кревне, чинили опір насильницькій політиці влади. Тій, що через два роки після придушення їхнього спротиву загатила Україну трупом Людоморства. Тепер ми знаємо: то була цілком розрахована акція тоталітарного режиму, аби на національному і генному рівні знищити сільського господаря – найлютішого ворога більшовизму.

Одним із перших сіл, яке за спротив здачі хліба «до останньої зернини» у грудні 1932 р. помістили на «чорну дошку», а значить прирекли на тотальну моровицю, – стали Вербки Павлоградського району. Через тиждень у страшні «чорні списки» вписали цілих 228 ТСОЗів, комун і колгоспів в окрузі Павлограда. На голодну смерть кинули і 1 225 сімей одноосібників. Помстилися непокірним сповна.

Дійсна кількість загиблих, репресованих, страчених, згинувших під час Голодоморів невідома... Відомо тількі, що на місце загинувших їхали ешелони: до кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом.

Ці переселенці і сьогодні нам диктують, як нам жити на своїй, Богом даній землі...

(За матеріалами з інтернету)