“Друге кріпосне право”: як колгоспи перетворилися на селянські резервації

“Репресії для досягнення навіть простих господарських цілей є необхідним знаряддям соціалістичної диктатури… Держава, перш ніж зникнути, приймає форму диктатури пролетаріату, тобто, найнещаднішої держави, яка охоплює життя громадян з усіх боків” – кінець цитати.

Так писав один із більшовицьких лідерів Лев Троцький в 1920 році. Про що ж тут йшлося?

Про селян – тобто, про майже 80% населення колишньої Російської імперії.

Однак, можливо, справа була не в практичній необхідності, а в самому способі мислення більшовиків. Вони геть відмовляли народу в праві на приватну власність і в праві на вільну торгівлю виробленою продукцією.

На початку 1920-х років більшовики заперечували навіть саму необхідність грошей, що означало повернення до середньовічної форми господарювання з натуральним господарством і особистою залежністю селян від нових феодалів – партійних функціонерів. Тому вже незабаром абревіатуру Всеросійської комуністичної партії більшовиків – ВКП(б) – народ розшифровував зовсім інакше – “друге кріпосне право”.

“Робочий клас дійсно працював за пайок, а селяни завжди були рабами на своїй землі. Для них запровадили “трудодні”. І ось, людина з ранку до ночі працювала на землі, отримуючи за це “баланду”, – говорить директор “Асоціації дослідників голодоморів в Україні” Олександр Ушинський.

“Загальна трудова повинність” – так називалася ця концепція. І придумав її згаданий раніше Лев Троцький. Суть державної трудової повинності зводилася до того, що кожен чоловік від 16 до 60 років, і кожна жінка до 55 років, мали фактично безкоштовно відпрацювати на благо держави 60-100 днів протягом року. У сільських дітей у віці від 12 до 16 років також була своя трудова норма, правда, трохи менша, ніж у дорослих.

Однак, вже в 50-ті роки чиновники стали істотно підвищувати норми цієї трудової повинності – до 200 днів для чоловіків і 150 – для жінок. Половину свого робочого часу вони працювали на державу безкоштовно. Про те, що це була саме тотальна експлуатація людей за середньовічним зразком, свідчить хоча б Постанова радянського уряду від 1 серпня 1940 року про те, що працювати в полі селянин має з 5-6 години ранку і до заходу сонця.

“Селяни, втративши свою власність, засоби до існування та право вільного виїзду з села, перетворилися в колгоспах фактично на люмпен-пролетаріат. І вони змушені були працювати за безцінь, за “палички”, тому що людям не платили. Були лише “трудодні”, за які в кінці щось видавалося, або не видавалося, в залежності від врожаю”, – розповів очільник МГО “Соловецьке братство” Георгій Лук’янчук.

За його словами, колгоспи перетворилися на закриті резервації, які жорстко охоронялися.

Відповідно до більшовицької доктрини, гегемоном радянської нації є виключно пролетаріат. Для селянина там місця не було. Радянська влада вважала жителів сіл саботажниками, шкідниками та опортуністами.