Казка

Жила-була країна. Називали її Україна. Чарiвна й мальовнича. Багата морями, лісами, річками, безкрайнiми полями й степами. Люд, звичайно, різний тут жив. Бiльшiсть працьовитих і розумних. Та траплялися і дармоїди, спадкоємці казкового Ємелі. Загалом, як у всіх. Сусідом на заході була чопорна Європа з валізою мало кому зрозумілих демократичних цінностей, декількома геями і смачним празьким пивом. А ось на сході жили брати. І вони любили Україну по своєму. Завжди намагалися не прогавити можливості, щоб стукнути по спині ломакою. Дружбу вони розуміли по своєму. Ви нам хліб, а ми вам голод, страти, голод і знову страти. Українці вмивалися кров'ю, ховали рідних і близьких, але потім знову все забували і водили дружні хороводи з підступним сусідом. 

Згодом жителям України набридла влада трутнів кремлівських та й вказали вони на двері Вітьку Януковичу: «Забирайся, опудало безглузде. І слуг своїх забирай!» Підступний правитель не послухав людей і відправив їх утихомирити свою особисту гвардію. Нічого не допомогло Вітьці. Не дослухався його народ. Сусідський правитель Вофка надіслав йому на допомогу своїх заплічних справ майстрів. І полилася кров рікою на київську бруківку. Українці повинні були злякатися і розбігтися по домівках. Але знову не здригнулися вони. Липку, запеклу кров з обличчя втерли, очі загиблим друзям закрили та міцніше трималися за залізні щити. Злякався Вітька. Задзвеніла страхом його гнила душа. Зібрав він скрині з награбованим, завів гвинтокрил і втік на схід до свого дружка Вофки.

 

Зраділи українці, що скинули нарешті владу жорстокого тирана. Можна тепер вільно зітхнути, діток ростити, землю родючу обробляти. Але все не так сталося. Розлютився східний правитель Вофка на норовливих українців і задумав план хитромудрий. Знаючи, що Вітьчині міністри доконали і без того слабку армію українців, рушив східний правитель свої полчища на Україну і обманом відібрав частину сусідської землі, півострів Крим. 

Українці заціпеніли від такого нахабства тих, хто вчора себе називав братами. Здригнулися. Чи жарт, така орда пре. Чим її зустрічати? Іржавими танками і старими автоматами? А підступний Вофка знав про це. Він все знав. І те, що генерал, командувач флотом, вклониться перед його чобітьми. Знав, що в армії українців окрім залізних касок і алюмінієвих ложок, майже нічого не залишилося. Дарма що його слуги стільки років намагалися. Не було такої таємниці, про яку Вофка не відав би. 

– Здавайтеся! – закричали його генерали, – Ми набагато сильніші від вас. У нас навіть танк Арматта є. Ваші генерали вас вже зрадили. Тепер вони їдять смачно і сплять солодко! 

– Це все? – холодно запитали українці. 

– Ні! – ще голосніше закричали Вофчині полководці, – Ми дамо вам морозиво «пломбір як в союзі» і безкоштовні концерти Кабздона. Половину з вас звичайно згноїмо в Сибіру... Ну ми так завжди робили, а ось друга половина буде жити!

 

Нічого не відповіли українці, лише озирнулися на своїх дітей! На будинки, зелені гори і сині річки! Обійнялися один з одним, ніби перед смертю, і знову, як і сотні років тому, взяли в руки зброю. 

Яку, запитаєте ви? Та яка була. Старі автомати і мисливські рушниці. Завели танки, ті які змогли завести. Збили іржу з гармат, які ще пам'ятають війну минулого століття. Одягли форму, яку змогли знайти і вишикувалися в бойові порядки... 

«Краще все в бою загинемо, ніж половина на каторзі в Сибіру» – так вирішили українці і з гуркотом зімкнули щити...