СОЮЗ ТРИЗУБА ТА ЗІРКИ ДАВИДА

Будівничі Ізраїлю, що походили з Української Народної Республіки

Історія українсько-єврейсь­ких відносин і досі потребує радикального перегляду. Вбивство більшовицьким агентом Самуїлом Шварцбардом Симона Петлюри в Парижі 1926-го та виправдання злочинця французьким судом досі тяжіють над нашим історичним минулим. Радянська пропаганда зробила все, щоб дискредитувати український визвольний рух 1917–1920 років, затаврувавши його як «антисемітський». На жаль, чимало єврейських дослідників, переважно вихідців із Радянського Союзу, також наслідують цю «традицію». Однак факти свідчать про інше: завдяки уряду УНР у 1917–1918-му єврейський військовий рух набув небачених масштабів і призвів згодом до створення в Палестині сіоністської самооборони – «Хагани».

На перехресті інтересів

У Російській революції 1917 року євреї відіграли неабияку роль. Зазнаючи в імперії Романових чималих утисків, вони забезпечили найбільше революціонерів різного ґатунку: більшовиків, есерів, меншовиків, анархістів тощо. Багато євреїв, особливо в Україні, вступали на службу до ЧК – більшовицької каральної структури.

Сіоністський рух – націо­наль­но-культурне відродження та ідея переселення на історичну батьківщину, до Палестини, задля створення незалежної Держави Ізраїль – у середовищі євреїв колишньої Росій­ської імперії не був актуальним. Понад те, євреї-ре­во­­лю­ціонери переслідували й часто власноруч знищували сіоністів, як це, зокрема, було в Одесі, про що замовчує сучасна єврейська історіографія.тай

Українські політичні діячі, які боролися за національне, культурне та державне відродження власного народу, позитивно ставилися до аналогічних прагнень євреїв. Однак якщо останні нехтували своїми національними інтересами, йшли до лав більшовиків і боролися проти української незалежності, то автоматично зараховували самі себе до ворогів українців. Криваві події кінця 1917-го – початку 1918-го, коли чимало євреїв – прихильників більшовизму вступало до загонів Червоної гвардії, брало участь у брутальній розправі над «буржуями» та «українцями» (згідно з тогочасною радянською термінологією), а потім воювало проти Центральної Ради, відвернули український загал від єврейського руху.

Треба визнати: і бідні єврейські містечка, і багаті квартали у великих містах громили й грабували всі ворогуючі сторони, що були учасниками збройних конфліктів того часу. Однак лише одна влада – уряд Української Народної Республіки – на офіційному рівні намагалася боротися з погромами. По-перше, у складі останнього існувало Міністерство єврейських справ. По-друге, євреї як громадяни України дістали такі самі права, як і представники інших націй. По-третє, український уряд був готовий фінансувати різноманітні єврейські національні проекти (зокрема, у військовій галузі – створення єврейських частин). По-четверте, він був єдиним, хто виплачував великі компенсації постраждалим від погромів єврейським родинам. Зрештою, уряд УНР займався розслідуванням погромних ексцесів, а також пошуком і покаранням винних у них.

Щоб спотворити історичні факти, спаплюжити роль УНР, дискредитувати український національно-визвольний рух, який навіть після поразки на рідних землях становив для радянської влади величезну загрозу, у 1926-му чекісти організували вбивство Симона Петлюри. Паризький суд виправдав убивцю – єврея Шварцбарда, який скоїв замах начебто на знак помсти за єврейські погроми в Україні у 1917–1920 роках. Відтоді Симона Петлюру деякі єврейські політики й досі несправедливо вважають погромником.

Семон Петлюра у Прижі. 1925 р.

На захист Головного Отамана виступили сіоністи. Один з ідеологів сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський у своїх статтях не раз зазначав, що Петлюра був щирим прихильником єврейського національного руху (див. Тиждень, № 14/2012). Це й не дивно, адже в 1917–1920 роках українські патріоти та сіоністи працювали пліч-о-пліч. Насамперед у військовому питанні. Зокрема, у 1921-му під час організації на­ціо­нального підпілля на окупованій радянськими військами території України Симон Петлюра та Юрко Тютюнник спиралися і на сіоністські організації. З допомогою уряду УНР формувалися єврейські збройні підрозділи, які стояли на позиціях сіонізму. Чимало їхніх бійців згодом переїхали до Палестини й стали засновниками «Хагани».

На жаль, про існування сіоністських збройних формувань в Україні 1917–1919 років сучасна єврейська історіографія майже не згадує. Наслідуючи радянських авторів, нинішні ізраїльські історики ігнорують багатьох героїв єврейського військового руху того часу, а їхні заслуги часто приписують іншим. Наприклад, діяльність легендарної єврейської само­оборони в Одесі з легкої руки радянського письменника Ісаака Бабеля стала набутком місцевого кримінальника Мішки Япончика (Мойсея Вінницького) та його поплічників. Імена багатьох діячів союзу євреїв-воїнів колишньої Російської імперії замовчуються, а їхні досягнення приписуються національному герою Ізраїлю Йосипу Трумпельдору, який хоч і був одним із номінальних керівників союзу, проте не відігравав там помітної ролі.

Спільна лінія оборони

Загін єврейської самооборони. Одеса, 1918

Одразу після Лютневої революції 1917 року сіоністи закликали до консолідації всіх євреїв-військовослужбовців російської армії, хоча решта єврейських політичних партій, значно впливовіших та численніших, цей заклик не підтримали. Понад те, ліві єврейські партії почали активно співпрацювати з російськими лівими, щоб вийти на загальноімперський рівень. Єврейський загал і військовослужбовці-євреї також поставилися пасивно до закликів сіоністів. Лише поодинокі солдати та офіцери відповідної національності стали на шлях консолідації.

Протягом літа – осені 1917-го були сформовані організації євреїв-воїнів у Петрограді, Києві, Саратові, Чернігові, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні, Феодосії, Черкасах, Баку, Єкатеринбурзі, Сизрані. Але найбільша з них постала в Одесі. З 1890 року це місто було фактичною «столицею» єврейської спільноти в Російській імперії. Тут діяв так званий Палестинський комітет, який опікувався переселенням євреїв-волонтерів на історичну батьківщину. Коли ж почалася Перша світова війна, до Одеси приїхали деякі біженці з Палестини.

Деморалізовані більшови­цькою агітацією солдати російської армії кидали фронт і розходилися по домівках. Дорогою вони часто влаштовували погроми, від яких найбільше потерпали єврейські містечка Волині та Поділля. Під загрозою останніх вкотре опинилась Одеса. У таких умовах керівники єврейських військових організацій звернулися до генерального секретаря військових справ Центральної Ради Симона Петлюри з проханням сформувати власні національні загони для боротьби з безчинствами. Такі загони постали в Одесі, Києві, Кам’янці-Поді­ль­ському, Овручі, а також на території Росії – у Петрограді та Саратові.

У Києві керівники єврейського куреня при Центральній Раді загинули під час вуличних боїв у січні 1918 року. На території Росії кілька ініціаторів та керівників єврейського військового руху стали жертвами ЧК навесні 1918-го. Так, голову Всеросійського союзу євреїв-воїнів, колишнього адвоката Алєксандра Віленкіна стратили за звинуваченням у підготовці антирадянського заколоту. Його не врятувала навіть та обставина, що в 1900-ті Віленкін був відомим московським адвокатом і часто успішно захищав на судових процесах революціонерів. У Петрограді від рук червоних загинув Лєонід Каннєґісєр, який 30 серпня 1918-го застрелив кривавого більшовицького ката – керівника місцевої ЧК Лєоніда Уріцкого.

Усюди, де сіоністи прагнули створити власні національні частини, їм найбільше дошкуляли євреї-соціалісти. Саме тому єдиний бойовий сіоністський загін постав лише в Одесі, де активісти могли спиратися на авторитет членів Палестинського комітету. Хоча й тут місцеві євреї-більшовики весь час намагалися перетягти сіоністів до Червоної гвардії. Днем народження Одеської єврейської дружини стало 1 грудня 1917 року, коли за наказом Центральної Ради в місті було роззброєно всі російські військові частини. Щоб запобігти погромам, перед початком акції до штабу Єврейської військової організації на вул. Успенській, 73 прийшло близько 100 озброєних сіоністів. Їхніми командирами стали юнаки: урядовець Хаскель Авербух і прапорщик Мойсей Дашевський.

З часом виявилося, що замість добровільної дружини треба створити регулярну єврейську військову частину для боротьби з погромами, яка постійно перебувала б у казармах і була б готова будь-якої миті вирушити на допомогу. Така частина – 1-й Єврейський піхотний батальйон – почала організовуватися в Одесі з дозволу Центральної Ради вже наприкінці січня 1918-го. У її розпорядженні були кулемети, автомашини, а також телефонічні апарати. Активісти Єврейської організації встановили телефонне сполучення у всіх районах міста, де цілодобово чергували вояки-сіоністи. За першим викликом до місця небезпеки вирушала машина з озброєними бійцями.

13 лютого 1918 року після кривавих триденних боїв більшовицькі війська захопили Одесу, і над нею нависла загроза погромної вакханалії. Лише завдяки рішучим діям єврейських батальйону та дружини, які в той час перебували під патронатом міської думи, розгрому міста, як це сталося після приходу більшовиків у Києві, вдалося уникнути.

У квітні 1918-го після вступу до Одеси австро-угорських військ усі єврейські військові частини були роззброєні. Але вже восени, коли в Україні почало назрівати антигетьманське повстання, єврейська дружина зібралася знову. Протягом листопада 1918-го – березня 1919-го вояки-євреї відбили чимало атак погромників не тільки в Одесі, а й у віддалених містечках Херсонської та Подільської губерній. Для цього з досвідчених фронтовиків була сформована спеціальна кінно-кулеметна команда.

Після чергового захоплення міста більшовиками радянське командування стало вимагати, щоб дружина влилася до складу Червоної армії. У такій ситуації командири останньої оголосили про її розпуск. Охочі з числа дружинників перейшли до лав червоних. Через кілька місяців цей факт став фатальним для Авербуха й Дашевського: після приходу до міста білогвардійців улітку 1919 року першого заарештували і незабаром стратили, а другого брутально вбили на околицях міста.

У таких умовах лідери Палестинського комітету почали вимагати, щоб усім євреям, які хотіли переселитися на історичну батьківщину, дозволили це зробити. Білогвардійське командування категорично відмовило. Тоді одеські євреї звернулися до Паризької мирної конференції, їх підтримали сіоністи США, Франції та Великої Британії. Після втручання керівництва Антанти командувач Добровольчої армії генерал Антон Дєнікін дав згоду на переїзд сіоністських активістів Одеси до Палестини. Та, попри це, під владою білих колишні члени дружин почувалися в місті непевно. Їх урятувало прибуття до Одеси на початку листопада 1919-го чималої кількості євреїв – військовослужбовців Галицької армії.

Бойовий шлях на історичну батьківщину

Пароплав «Руслан» на шляху в Палестину. Одеса, 1919

Вояки-євреї з Галичини були втягнуті в українсько-польське протистояння ще в листопаді 1918 року. На вулицях Львова точилася збройна боротьба між поляками та українцями, тож місцеві євреї створили власну самооборону. Здобувши перемогу, польські війська вдерлися до єврейських кварталів, ліквідували самооборону та влаштували погром, спаливши одну з найбільш шанованих синагог. Подібна ситуація трапилась і в травні 1919 року, коли польські частини увійшли в Тернопіль. Ці події підштовхнули чимало євреїв вступити до лав Галицької армії, а в Тернополі після відбиття міста було створено так званий Жидівський пробоєвий курінь (див. Тиждень № 24/ 2013). Крім того, уряд Західно-Української Народної Республіки планував надати євреям автономію у формі Жидівської народної республіки, яка мала бути проголошена після звільнення від польських військ Східної Галичини.

Однак, скориставшись потужною допомогою Антанти, польські війська у липні 1919 року відвоювали Східну Галичину. Галицька армія була змушена перейти Збруч і передислокуватися на Наддніпрянщину. Пізніше вона брала участь у боях із червоними, а восени уклала мир із білогвардійцями. Потому значна частина її вояків-євреїв виїхали до контрольованої білими Одеси, оскільки дізналися про існування там Палестинського комітету та бойових дружин. Так відбулося об’єднання сіоністських активістів із Галичини та Наддніпрянщини.

Палестинський комітет зафрахтував для виїзду на історичну батьківщину пароплав «Руслан», який ледь вмістив у себе понад 650 охочих. Серед пасажирів були письменник і видавець Хаїм-Нахман Бялик, вчений-історик Йосип Клаузнер, філософ, публіцист, один із головних ідеологів сіонізму Агад Га-ам (Ашер Гінцберг), поетеса Рахель Блувштейн, художник Пінхас Литвиновський, Роза Коен (мати легендарного ізраїльського політика Іцхака Рабина) та багато-багато інших. Від’їхало також чимало колишніх бійців єврейської дружини та батальйону.

26 листопада 1919 року «Руслан» вийшов з Одеси і за два дні прибув до Яффи. Він привіз до Палестини еліту єврейського світу: вчених і митців, фінансистів та ювелірів, інженерів і вояків. Це стало прологом до створення майже через 30 років незалежної Держави Ізраїль.

За матеріалами http://tyzhden.ua