Армагеддон по-сталінськи

Гітлер випередив

23 серпня 1942 року. Цю дату ви не знайдете в парадних реляціях, її не згадують під грім литавр. Якщо й спом’януть, то тихенько, сором’язливо. Мовляв, сталося лихо. І винна в усьому фашистська нечисть, яка віроломно напала на мирний і чарівний СССР.

До війни співали:

Кони сытые бьют копытами,

Встретим мы по-сталински врага.

Згідно з секретним планом „Гроза” – вторгнення червоної армії у Західну Європу – уздовж західного кордону СССР весною-влітку 1941 року відбувалося стратегічне розгортання совєцької армії вторгнення. СССР мав на порядок більше танків ніж Німеччина і безумовну перевагу в усіх видах озброєння, не кажучи про живу силу. Десятки відмобілізованих дивізій НКВД. Що мали робити за кордоном частини карального відомства? Те, що робили і вдома: здійснювати масовий терор. Досвід набуто колосальний. Голодомор 1932 – 1933 років, Великий терор 1937 – 1938 років, знищення понад 20 тисяч польських офіцерів та урядовців на весні 1940 року (так звана Катинська трагедія), червоні репресії в щойно здобутих внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року Західній Україні і Західній Білорусії.

Гітлер вважався найближчим другом кремля. Авжеж! Поділили Європу, а в планах й інші континенти! СССР масово постачав у Німеччину стратегічні матеріали, всіляко форсуючи її пришвидчене озброєння. Польща вже повергнута, Франція також. Нехай німці нападуть на Англію, а тоді СССР вдарить вермахту у спину і – вся Європа червона. А далі – Азія, Африка.

Операція „Гроза” призначена на середину липня 1941 року. Розгортають усе нові й нові частини. Сталін не вірить „провокаційним донесенням” про те, що Німеччина в свою чергу готується до війни проти СССР. Гітлер не божевільний: військово-промисловий і людський потенціал, не кажучи про ресурси та територію обох країн, неспівставні.

Гітлер же враховує стратегічну безвихідь Німеччини і вдається до єдиного, як виявилося, самозгубного кроку: нападає першим. Оскільки червона армія масово зосереджена вздовж кордону, а на будь-які відсічні дії чи просто попередження про небезпеку наказу нема, блискуче відмобілізована й навчена німецька армія вчиняє червоним колосальний розгром.

З того приводу в СССР та в постсовєцьких країнах наворочено гори несамовитої олжі. Мовляв, німці мали значну перевагу, ми удару не очікували і т. ін. Правда в іншому. Німеччина максимально використала перший масований удар і розгортала стратегічний успіх ще два роки, до літа 1943 року, до Курської битви, коли вже діяла антигітлерівська коаліція, ресурси Німеччини вичерпувалися, а сили західних союзників, найперше США, повсякчасно зростали.

Так, СССР втратив найбільше крові і зазнав катастрофічних втрат, що було виявом не просто неефективності, а загальної злочинності його політичної системи та способу управління. Якщо німці свято вірили у щасливу зорю свого фюрера (і це тривало до кінця війни), то після всього пережитого (Голодомор, терор і т. ін.) в СССР його можна було захищати лише під загрозою смерті.

Червоноармійці повально дезертирували чи здавалися в полон. Точної кількості не знає ніхто. Очевидно, близько шести мільйонів полонених, до чого тилові служби німців були явно не готові. Ні приміщень, ні харчів, ні одягу, ні обслуги. Як наслідок, масова смертність не тільки полонених, а й цивільного населення. Виявилось, що коричневий режим такий же злочинний, як і червоний. Не дарма вони спарувалися перед війною. Тільки червоний визискував і нищив найбільше власну людність, а коричневий (фактично, такий же червоний) все ж чужу.

Ба більше. В перші місяці війни, коли вже минув ефект первісного шоку, червоноармійці масово кидали чи нищили важке озброєння, яке діставалося німцям й оберталося проти совєтів, а самі добровільно переходили до німців, погоджуючись на співпрацю. Їх називали „хі-ві” (абревіатура від „добровільних помічників”), і їхня кількість у німецьких частинах під час війни переважала мільйон. Не рахуючи поліцейських та інших воєнізованих формувань на місцях.

Якби Гітлер використав протестний потенціал і оголосив мобілізацію народів СССР для його повалення, перебіг війни був би іншим. Відомо, що в перші роки війни Сталін шукав сепаратного миру з Німеччиною, готовий віддати їй до краю понищену Україну і Молдавію, яка до 1940 року була її автономним краєм. Але Гітлер вважав, що зброєю може володіти виключно арієць і вимушено погодився на військові формування на кшталт РОА (армія генерала А. Власова) чи не арійські дивізії вафен-СС (не каральні, а збройні), коли союзники вже захопили стратегічну ініціативу і шанс розвалити СССР через дезорганізацію управління та внутрішній опір було втрачено.

Розбір польотів

А якби вдався план „Гроза” і червоні полчища, зокрема каральні, захопили Західну Європу, а далі – Азія та Африка? Тема не обговорюється. Мовляв, історія не знає умовного „якби”. Якби знала, напевно була б повчальнішою, а ми всі розумнішими. Фактом є те, що СССР і нацистська Німеччина однаково винні у трагедії Другої світової війни і в багатомільйонних жертвах злочинної – з обох сторін – політики. Інша річ, що мало місце безсоромне збиття світової громадськості з пантелику і переписування фатальної дружби СССР і Німеччини та їх спільної участі у розв’язанні Другої світової війни (ДСВ). Після нападу на СССР Німеччини там запровадили поняття „вєлікая атєчєствєная вайна” (ВОВ), ніби це були принципово різні війни. Мовляв, першу СССР розпочав вимушено (рятуючи західноукраїнських-та білоруських братів), а в другій взагалі став жертвою нечуваної агресії.

Цю абсолютно фальшиву схему (коли ми б’ємо, це добре, коли нас б’ють, це погано) вимушено підтримали й західні союзники СССР, аби пояснити, яким чином вони опинилися в одному таборі з вчорашнім агресором – палієм світової війни. За того, що довоєнні злочини комуністичного режиму на Заході всіляко замовчувалися і заперечувалися. Насправді ж була єдина ДСВ, яка послідовно і вкрай суперечливо розгорталася в часі і просторі. І тривала вона не від червня 1941 до травня 1945, а від вересня 1939 до вересня 1945 (капітуляція Японії), коли СССР захопив великі терени в Азії, нав’язавши там комуністичні режими. Знову ж, є фактом, що СССР побив горшки із Заходом (який його врятував!) через півроку після закінчення ДСВ, коли й виникла загроза Третьої світової. То про яку ВОВ ми теревенимо?!

Парадокс (чи закономірність?) в іншому. Програвши війну (і відбувши складний процес денацифікації), Німеччина буквально постала з попелу і нині є найбільшою економічною потугою Європи, яка тримає Євросоюз. Будучи поміж переможців і добряче пограбувавши Німеччину (злочини там червоної армії старанно замовчуються!), СССР, навпаки, розвалився. Що мало б статися бодай у 1941 – 1942 роках. У постсовєцьких країнах Нюрнберг-2 не відбувся, злочини комунізму безкарні й не відшкодовані. Мало того, у самоназваному спадкоємниці СССР – Росії активно реанімуються імперські амбіції та нагнітається стара олжа про „вєлікую страну”, зокрема про „вєлікую пабєду”.

Національну катастрофу багатьох народів СССР у Росії безсоромно перелицьовують в ура-патріотичний фарс, злочини комунізму замовчуються, а наскрізь фальшиві сталінські міфологеми затято реанімують. В останньому особливо юродствує „самадєржєц” Владімір II, який у шовіністичному шалі несе несусвітню „акалєсіцу”. Мовляв, Росія виграла б війну і без України (а отже, й ваші страшні жертви, хохлове, котові під хвіст!), Сталін – „ефєктівний мєнєджєр” і т. ін. Якщо ви такі успішні й самодостатні, чому ж знову зубами тягнете Україну в єаразійський СССР-2?! Щось тут явно не так, „гаспада харошіє”!

Оскільки клікушествує Сам, то і челядь рада старатися. У дні відзначення закінчення Сталінградської битви Волгограду повертають ім’я Сталіна, скрізь портрети канібалісимуса, атмосфера патріотичної істерії із закликами „вассаздать вєлікаю страну”. Ясна річ, зліквідувавши „нєзальожнаю”. І все це офіційно, бравурно, публічно. За такої ж фальшивої гри на темі ВОВ з боку офіційного Києва. І все – на тлі, безумовно, інспірованої у Москві й насаджуваної в Україні кампанії „Фашизм нє прайдєт!” Тільки не треба перекладати з хворої голови на здорову! Фашизм давно йде. Тільки в комуно-регіональному варіанті, а винуватять у всьому українські патріотичні сили, спекулюючи на короткій пам’яті примітивних людців. Забулися спільні паради совєцьких і німецьких військ у вересні 1939 року?! До цього ще повернемось.

Є ветерани і ветерани

Чи ми проти ветеранських забав на тему „как ми білі фріцеф”? Загалом так. Не стільки били їх, як вони нас. Статистика з того приводу для нас фатальна. Інша річ, дні скорботи і пам’яті. Покласти квіти на могили, спом’янути загиблих.

Стосовно ветеранів також є низка запитань. Є ветерани НКВД та „СМЕРШ” („гестапо в квадраті”), себто колишні шкуродери-карателі, є учасники „заградатрядаф”, які стріляли в спину червоноармійцям. При тому „заградітєлі” мали автоматичну зброю, добрий одяг і все ситі, а солдати передової не завше й з гвинтівками, будь-як одягнуті і часто на голодному пайку. Богу дякувати, американці щедро підгодовували. Та від куль – своїх і чужих – це не рятувало.

Не буде великим перебільшенням сказати, що власне армійських ветеранів, безпосередніх учасників боїв, майже не залишилося. Хто не загинув на фронті, доконали бойові болячки. Звідки ж стільки ветеранів? А звідти, що у фронтові реєстри завбачливо вписувати і карателів, і „асобістів”, і „заградітєлєй”, не вказуючи, хто вони насправді. Подібного нема в жодній іншій країні. У тій же Німеччині є військові кладовища, але не карателів. Свого часу бойові офіцери в СССР протестували проти фальшувань, але нічого не вийшло. Такою хитромудрою була „палітика партії”.

Наголосимо: війна – це олжа, олжа, олжа. „Вєлікая атєчєствєная” – безрозмірна олжа. В кожній позиції, в колишній цифрі. Приміром, у Львові є військове кладовище на так званому Марсовому полі (від вулиці І. Мечнікова), де на гранітних плитах значаться прізвища понад чотирьох тисяч червоноармійців. Деякі, правда, померли через кілька років після війни.

Меморіал абсолютно липовий. Жодного реального поховання там нема. Трохи вище від цього меморіалу після війни було кладовище червоних карателів, що загинули в боях з УПА, але в 1970-ті роки самі ж совєти його зрили, а місце замостили великою бруківкою. Ніби нічого й не було.

Тим не менше, 9 травня на липовому меморіалі відбуваються баталії з покладанням квітів „на могили героїв”. Переважно комуністи маніфестують тут перед телекамерами і потім ті замовні сюжети настирливо демонструють підросійські мас-медіа. Мовляв, у Львові не шанують полеглих.

Реальні поховання є на так званому Холмі слави, але останки похованих тут звезені вже після війни. Не без казусів. У могилі „лєгєндарнава развєдчіка” (насправді терориста, винного у страті німцями сотень українських заручників) Н. Кузнєцова покоїться невідомий німецький офіцер. Яка різниця, на чиїй могилі лити крокодилячі сльози?!

На центральному майдані Личаківського кладовища, поруч з дружиною, похований льотчик-герой. Синок служив у КГБ, звідки „пачьот і уважєніє”. А льотчик ніколи… не літав, а служив „асобістом” у частині винищувальної авіації. Аби пришвидшити проходження нагородних документів, на нього записували німецькі літаки, збиті реальними пілотами, зокрема й загиблими в боях. Отакий „бойовий герой”! Синок, ясна річ, 9 травня покладає червоні троянди на Марсовому полі. Живі „бойові традиції”, живі! Від провокації до фарсу – один крок. І тих кроків безліч.

Правда про війну набагато жахливіша і не має нічого спільного з ура-патріотичними серіалами та „разказнями” більш ніж сумнівних ветеранів. Сюди ж слід віднести і потішні баталії, які розігрують з нагоди бойових дій. Червоні все наступають, фріци „драпають”. Тільки в тих ігрищах нема місця „заградатрядам”, штрафним батальйонам і „чорної піхоти”, військово-польовим судам і розстрілам перед строєм (загалом у червоній армії в роки війни репресували понад мільйон (!) вояків і близько 160 тисяч – це ж скільки дивізій! – стратили). Нема „прогону” червоної піхоти по німецьких мінних полях та інших несусвітніх макабр війни по-сталінськи. Нагадаємо: на кожного вбитого німецького вояка середньостатистично припадає 12 – 20 червоноармійців, а сумарні втрати СССР за роки війни становлять 40 – 44 млн. осіб. Червона армія – червона від крові.

Святкувати таку „вєлікаю пабєду” – моральне блюзнірство, політичний цинізм і наруга над мільйонами загиблих. І не тільки безпосередніх учасників війни, а й цивільного населення. Згадаймо так званих дітей війни. Обіцяні пільги для них скасовано, а це і є реальна турбота держави.

Поставимо питання руба: навіщо незалежній Україні російські імперські ігрища у „вєлікую пабєду”?! Для московитів – це спосіб шовіністичного хизування та збирання нового євразійського союзу. Звідси й абсолютне спотворення – в бік героїчної ідеалізації – жахливої правди про війну і фатальні для СССР події та втрати. Це стара-нова імперська облуда в сенсі „вимивання мізків” і заміни катастрофічних реалій, знову ж, великоімперським міфом.

Для українців ДСВ не була ані „вєлікай”, ані „атєчєствєнай”. Сталася національна катастрофа, в яку окуповану червоними Україну насильно втягнуто в інтересах світового гегемонізму „Імперії зла”. Славити ВОВ – це прославляти зло й жадати його повернення на згубу Україні. Те, що офіційний Київ усіляко підіграє московським ігрищам, лише засвідчує антинародність режиму та політику скеровану проти національних інтересів України.

Про війну треба знати правду і тільки правду. Нещадно відкидаючи великоімперську олжу як заманювання в „славнає прошлоє” з метою нового заковтування України. Чому ми й нагадуємо про 23 серпня 1942 року, лише один із багатьох днів ДСВ, який Москва обходить гордовитою мовчанкою.

Подарунок Гітлеру від Сталіна

Отож, Сталінград. Катастрофічна для СССР війна триває понад рік. У місті на березі Волги скупчилися сотні тисяч евакуйованих разом з промисловими підприємствами та цілими колгоспами, а також – сотні тисяч голів худоби, пригнаної головно з України. Люди, техніка, худоба все прибувають, а їхнього перевезення на лівий, азійський, берег Волги і подальше розміщення у далекому запіллі нема. Сталін заборонив. Мовляв, евакуація на лівий берег викличе загальну паніку і фронт просто розвалиться. Сталінград – це ж і є символ!

Не скористатися таким стратегічним дарунком особисто від Сталіна Гітлер не міг. Тим паче, що наспіла слушна дата: третя річниця укладення пакту Молотова-Ріббентропа, коли Сталін виголосив у кремлі тост за фюрера Великої Німеччини. Як швидко спливає час! Здавалося б, ще вчора нарком СССР В. Молотов публічно заявив, що засуджувати нацистську ідеологію недопустимо. Ще вчора головний рупор партії газета „Правда” опублікувала привітання з приводу блискучих успіхів вермахту в розгромі Франції, а по лінії Комінтерну комуністам окупованих німцями країн заборонили участь в русі опору. Така була ідилія, порозуміння, злагода і все – шкереберть! Тепер Сталін буквально вимолює у західних союзників озброєння, сировину, продовольство, мотивуючи тим, що інакше фронт не втримати, а тоді і вам буде гірше.

23 серпня 1942 року люфтвафе нанесло масований авіаційний удар по Сталінграду, практично позбавленого протиповітряної оборони. Місто перетворилося у вогняний смерч. Через неймовірну скупченість втрати були колосальні. Називають понад сто тисяч осіб, маса техніки, а нещасну худобу взагалі ніхто не рахував. Таким чином перший „сталінградський котел” влаштував сам Сталін, „вождь і арганізатор всєх наших пабєд”. Він діяв фактично в інтересах Німеччини.

Загалом, уся ДСВ у частині міфічної ВОВ з точки зору історичної перспективи була грандіозним геополітичним дарунком – розвал СССР і постання потужної Німеччини – від Сталіна партайгеносе Гітлеру. Інша річ, що фюрер мріяв про тисячолітній світовий рейх.

Так, розплата для Німеччини була страшною. Понад тисячу німецьких міст спалено стратегічною авіацією США та Англії. Втрата етнічних територій та історико-культурних цінностей. Мільйони загиблих на фронтах, мільйони при бомбардуваннях, мільйони при вигнанні німців з Судетської області Чехії та із земель, що відійшли до Польщі. І Сталінградську битву німці врешті програли. Як і війну в цілому. І тим не менше, СССР взагалі не стало, а Німеччина процвітає. Що і годилося довести. Так, Сталін виграв ВОВ, але в ДСВ Гітлер переграв його безумовно. Після Гітлера постала нова Німеччина. Після Сталіна – глухий кут „Імперії зла”. Імперії не стало, зло залишилося. „Слава вєлікаму Сталіну!”

Рецепти кухні диявола

Кажуть: народ вартий свого государя. І ми запитаємо: чому очільниками Московії/Росії були не просто потвори, а криваві монстри-маньяки?! Так би мовити, від Івана Грозного до Сталіна. Родова вдача, яка окошилася прокляттям для окупованих народів. Російський народ теж страждає? А чому мусять страждати – і то набагато більше! – всі інші?! Чому всі великі імперії минулого загалом успішно здолали ракоподібний синдром усерозширення і всезахоплення, ставши самодостатніми окремими державами, а Росія ніяк не здолає свого золотоординського спадку, посиливши його смертельним для окупованих компонентом всепоглинання?! Московія/Россія як світова антиномія геополітичному поступові! Незворотня ракова аномалія людської цивілізації! Чи не діяв Гітлер на благо людству, вдаривши по СССР, поклавши тим самим край комуністичній світовій експансії? Очевидно, саме це наріжне питання ДСВ, яке наразі навіть не розглядається.

Як так! Адже такі колосальні жертви! А які були б жертви, якби СССР вторгнувся на Захід і Схід, несучи туди відпрацьовану практику всезнищення? Яку після „асвабаждєнія” у 1939 році уповні пізнала й Західна Україна, втративши за „перших совєтів” близько 1,5 млн. цивільного населення (не тільки українців, але й поляків та євреїв), а з повторним „асвабаждєнієм” у 1944 році – до смерті Сталіна – ще стільки ж. Гітлерівці були не кращі? У тім і річ, хоча, наголосимо, сумарних жертв червоної чуми набагато більше, ніж коричневої. Що, зрештою, не відбілює Гітлера.

Феномен явища у тому, що одне геополітичне зло прагнуло знищити інше. Коли двоє бандитів убивають одне одного, це потенційне благо. Інша річ, що в нашому випадку бандити б’ються не особисто, а за посередництвом „своїх” народів. Що й становить корпус вчинених злочинів. Нацизм, як знаємо, засуджено, комунізм – ні. Звідки й химерна потворність постсовєцького світу та бажання російських реваншистів реанімувати „Імперію зла”. Без України це – ну ніяк.

Відома фраза Сталіна: „Людєй у нас хватіт”. Мораль канібала, яка системно дається взнаки у вичерпанні людського потенціалу, розвалі „Імперії зла” і в невирішальних демографічних проблемах на постсовєцькому просторі, зокрема у тій же Росії. Навіть такий імпер-шовініст як А. Солженіцин констатував: „Россия ХХ век проиграла”. З інтерв’ю Нобелівського лауреата РТРК у червні 2001 року: „Каждому народу отпущена своя нравственная мера. Мы свою нравственную меру давно перешли. Мы вымираем сами. Там качественный народ (про росіян у країнах СНД, мовляв, нехай повертаються, але в Росії їх „не жалуют”. – Авт.) (…) Проблема двух народов в одном народе. Мы не можем жить, пока в нашем народе нет единения”.

Війна, тим паче тотальна, все гранично увиразнює, як силу, так і слабкість політичної системи, ефективність управління, життєву здатність народу, його відпорність у критичні моменти, саму можливість цивілізаційного існування та позитивного оновлення. Війна – завше вузол геополітичних біфуркацій в розумінні альтернативності розвою, переважно катастрофічного вирішення одних соціозначимих проблем чи, навпаки, їх консервація і поява нових.

Як сказано, розвал СССР – історичний присуд диявольській системі з вельми давнім корінням зла. Те, що Сталін, попри всі злочини режиму, посідає рекордні рейтинги в сучасній Росії, засвідчує, з одного боку, фатальну деформацію масової свідомості, з іншого – традиційне нагнітання імперського психозу, який продовжує зомбувати чи не більшість населення, котре підміняє страшну правду минулого абсолютно фальшивим міфом про „вєлікую страну”. Це не просто зомбованість. Це – свідомий хижацький інстинкт. Сучасна сталінізація в Україні – реваншистський релікт совєцької окупації. Історію не зміниш? То поставимо й пам’ятники другові-Гітлерові.

У цьому сенсі ВОВ – саме з такою абревіатурою – для Росії триває, що є водночас і геополітичною аномалією, і викликом сучасному світові, найперше для України, головного об’єкта „вождєлєній” відроджуваної імперії. Спекуляції на темі „вілікай пабєди”, „асвабаждєнія всєво чєловєчєства”, „ми спаслі мір”, з одночасним замовчуванням злочинів комунізму, які в кількісному вимірі на порядок більші за нацистські, та героїзація катастрофічної війни, є ідеологією виживання імпер-шовіністичної Росії за способом „назад в вєлікає прошлоє”.

Православний фашизм

Чи Україна має забути про власні жертви у ДСВ, тим паче, що вони колосальні і явно применшені? Сумарна цифра у десять-п'ятнадцять мільйонів жертв, очевидно, в половину, а то й більше занижена. Та головне, що ці жертви, як і всі страждання та втрати не принесли Україні жодної користі, а тільки шкоду, нищення життєвого потенціалу народу в інтересах абсолютно ворожої імперії, подальшої втрати державності та цивілізаційного європейського розвою. Це історична катастрофа, в яку нас знову штовхають. Якби Сталін свого часу домовився з Гітлером коштом України про сепаратний мир, ми мали б сьогодні не проблему зросійщення та навалу „Рускава міра”, а повальне онімеччення і винищення по-арійськи. А замість пам'ятників Леніну і Сталіну пам'ятники Бісмарку і Гітлеру. І в квазі парламенті базлали б не російською, як нині, а німецькою, мовою великого фюрера, царство йому небесне!

ДСВ давно закінчилася, та столітня війна проти України з боку Московії/Росії триває, причому із застосуванням з боку Москви без перебільшення зброї масового знищення, нехай і на ідейному рівні. Безумовно, це геополітична розробка Москви, успішно застосована „на Укрǎінє”.

Після святкування „дня пабєди” наступний крок – відсіч „фашистам”, що так любо сприймається у демократичній Європі. „Фашизм не пройде!” А його і нема, хоча це й привід розкручувати стару імперську олжу, яка сама себе живить. Чи був фашизм у гітлерівській Німеччині? Там нацизм, точніше націонал-соціалізм і робітнича партія, що є цілком обернутою проекцією суті класово-інтернаціональних ідеологів у СССР. Основа ж та сама – примус і терор. Для чого вигадали німецький фашизм? Рецепт політичної кухні, яка діє донині. Важливо навішати ярлик, вигадати ірраціональну форму прокляття, викликати священний гнів людиноподібних баранів.

Що стосується не міфічного, а реального, діючого і державного фашизму, то він, безумовно, є і становить найбільшу зовнішньополітичну загрозу для України. Ще цитата: „Та що ж за країна така. Чому? Як вийшло, що владу в Росії захопили людожери? Як так вийшло, що ці людожери майже сто років управляють країною? Чому досі вони у владі? Чому ми їм дозволяємо садити нас, вбивати нас, давити нас, душити нас. Революція, руїна, репресії, заслання, голод, війна, знову голод, табори, НКВС, картки, антисемітизм, відмова в роботі, дисиденти, Угорщина, Чехословаччина, Афган, дев’яносто перший, дев’яносто третій, бандити, Перша Чечня, Друга Чечня, Путін, знову НКВС, знову дисиденти, знову в’язниці, знову табори, Гундяєв, фашизм, православний фашизм…”

Слова належать російському журналістові, правда, з українським прізвищем – Аркадієві Бабченко. Суть вловлено дуже точно: православний фашизм, і його новітній російський фюрер – Владімір Путін. Зрештою, нічого нового. Ще у 1920-х роках у совєцькій пресі про режим останніх царедворців Романових писали як про „рускій фашизм”. Який потім став совєцьким, а нині великодержавно-православним. РПЦ – церква войовничого православного фашизму. Фашизм і є нинішнім облаштуванням Росії. Що стосується антифашистських забав…

Пригадується, у 1936 році у Львові відбувся зрежисований Москвою Антифашистський конгрес працівників культури. Після цього Москва розпустила у 1938 році компартію Польщі та її фракцію КПЗУ, утворену платними агентами-провокаторами червоної Росії, домовилась з Німеччиною про поділ Європи, добила Польщу, захопила Західну Україну і Західну Білорусь і пішло-поїхало. Взагалі, за розпалювання внутрідержавної ворожнечі, фальшиві звинувачення та політику розвалу держави передбачено відповідальність перед законом. Та якщо цю спецоперацію Москви чинить правлячий режим, то Конституція і всі закони можуть відпочивати. Не варті виїденого яйця. Того, що колись кинули у гаранта.

21 червня 2013 року з нагоди 72 річниці початку ВОВ Президент України узяв участь у перепохованні останків червоноармійців, вказавши, що кожного треба пам’ятати поіменно. З чиєї вини і за яких обставин вони масово гинули, пам’ятати зайве. Загинули, то герої, вижили б – ніби посібники фашистів. Що під тим же Києвом восени 1941 року з вини Сталіна у полон потрапило 665-тисячне угруповання червоної армії, також не цікаво. Зате врятували від захоплення з ходу німцями Москви, де вже вибухнула паніка, а це – головне.

Нагадав Президент і про 28 тисяч братських могил, в яких лежать червоноармійці. З тим, що маса їхніх останків досі не поховані. Просто присипані десь в окопі чи поросли травою у полі. Знову ж, смерть по-совєцьки і смерть по-німецьки дуже різні. Німці мали похоронну службу, яка за найменшої можливості (бо на війні траплялося різне) ховала своїх солдатів – кожного в окремій труні і в окремій могилі, на якій встановлювали дерев’яний (як гадалося, тимчасовий) хрест з пам’ятною табличкою. У ЧА трун практично не використовували. Загиблих скидали в яму і трохи присипали землею. Потойбічний „колхоз” чи пак братська могила. Як жили, як воювали, так і поховали. Отака героїка! 

І 23 серпня вже на носі і – жодних урочистостей. Ні відзначення 74 річниці укладення вікопомного пакту Молотова-Ріббентропа, який воістину зламав світову історію, ні річниці сталінградського Армагеддону. Хоча б монумент загиблій худобі встановили, і щоб ту розірвану бронзову корову освятив своєю присутністю новітній „ефективний менеджер”. Чи худоби, як і гарматного м’яса, не шкода? Ні тобі: якась воістину гробова тиша! Чекаємо на 9 травня. От тоді – „гром пабєди раздавайся”! Забулося, що етимологічно „побєда” означає „по (після) бєдє”. Біда ж була несамовита, катастрофічна, епохальна. Чим більше олжі, тим більше грузнемо в минулому, яке спотворює сьогодення й унеможливлює повноцінне прийдешнє. Така історія – як безкінечне мінне поле, яким на заклання й надалі женуть окуповані Москвою народи. Геть таку історію!

Друге народження?

Аби написати ці рядки, автор, кажучи фігурально, чекав 72 роки. З початком війни, однорічний, з матір’ю і двоюрідним братом ми були вивезені з України на схід. Їхали на відкритій залізничній платформі. Потрапляли під німецькі бомбардування. Довго їхали. Несамовита спека. Води нема. Їсти нічого. Коли вибиралися, сказали: речей чи припасів брати не треба. За тиждень-другий німців розіб’ють і ви повернетесь.

Напівпритомними приїхали в Сталінград. Там мене поклали в лікарню, де диспепсію лікували марганцевим розчином. За Волгу нас не відправили, але й у Сталінграді не залишили. „Возвращайтесь домой. Скоро наши будут в Берлине”. Випадковими потягами дісталися під Вороніж. Далі шляху нема. Німці. І так на кілька років застрягли в російському сельці. Поруч були українські хутори, але там перебути нам не дозволили.

Мати вчителювала у місцевій школі. Уроки писали на старих газетах. Старшокласники практично не вчились. „А зачем? Все равно убьют!” Після школи забирали у військо, і з фронту все приходили похоронки. Десь там ті хлопці, у братніх могилах. Переважно безіменних. Мертвим потрібна пам’ять про них, а не блюзнірські тріумфи реваншистів імперії. Живим треба жити розумним і повноцінним життям. Нас же досі тримають у братській могилі олжі. Вирватись з неї – святий обов’язок живих.

Від початку бойових дій у червні 1941 року батько воював у ЧА. Тричі виводив бійців з оточення, був поранений і контужений. Потім за критику сталінського ведення війни потрапив у табори ГУЛАГу. Там мало не доконали. Чудом звільнився. Мав ордени і медалі. До кінця життя носив у собі осколки. „Головні бойові нагороди”.

То ж я собі й думаю: якби ми залишилися у Сталінграді до 23 серпня 1942 року, писати цей опус було б нікому. Але певною мірою і ми стали сталінградцями. Які все ж вижили. Чи не відзначати 23 серпня як другий день народження? Усе ж на рік з чимось стаєш молодшим. Додаєш життя, а не втрачаєш. Це спонукає до пам’яті і правди. А було ще й таке.

Бумеранг біотичний і духовний

Після успішної наступальної операції під Москвою взимку 1941 – 1942 років ЧА здобула Харків, де її частини вкотре потрапили в оточення, і з совєцького боку на фронті утворилася стратегічна діра. До того ж, совєцьке командування допустилося чергової прогностичної помилки. Вважали, що німці знову підуть на Москву, і зосередили там основні бойові сили та резерви, зміцнили оборону, а німці вдарили на південь, в район Сталінграда і Кавказу. Потрібна була тамтешня нафта, а перерізавши Волгу біля града Сталіна, німці перетнули б нафтову артерію, по якій сировину постачали в центральні райони СССР. Друга світова – то вже й війна моторів, а без палива вони мертві. Ударна група Манштейна початково успішно деблокувала оточену під Сталінградом 6-ту ударну армію Паулюса, але танки залишилися без пального й операція провалилась.

Та це потім. Наразі ж німецьке військо, як пишуть, „рвалося” до Сталінграда, німецький альпійський спецназ підняв прапор зі свастикою над Ельбрусом, і ситуація для червоних від середини липня до середини листопада 1942 р (початок контрнаступу) склалася критично. У кількох місцях німці вийшли до Волги, в самому місті лише окремі зони оборони.

Аби зупинити німців, у спекотну пору того року, червоні застосували біологічну (точніше – біотичну) зброю, суворо заборонену міжнародними конвенціями. У зоні наступу німецьких військ висадили „десант” щурів, штучно заражених туляремією, гострою інфекційною хворобою, яка передається від гризунів до людей, маючи тяжкий перебіг з високою летальністю.

У німецьких частинах спалахнула епідемія, що змусило пригальмувати наступ і витратити чималі зусилля для лікувально-санітарних заходів. Та біотичну зброю важко локалізувати, а „не патріотичні” щурі поширили згубну пошесть і в червоних військових частинах та серед цивільного населення. Оскільки в останніх було набагато гірше з гігієною та медичним обслуговуванням, ніж у німців, виявилося, що біотичну зброю з усіма фатальними наслідками використали і проти своїх.

Наслідки взагалі могли бути непередбачувано-катастрофічні для всього людства. На той час німці накопичили велику кількість бойових хімічних речовин, зокрема високолетальний зоман, які не мали аналогів у союзників. Очевидно, німці не встановили факту штучного зараження щурів, інакше у відповідь могли б застосувати хімічну зброю, і світова війна стала б хімічно-біотичною. Що сталося б з людським генофондом, принаймні в центрі Європи, можна собі уявити.

Навіть програючи війну і гинучи від килимових бомбардувань союзників, які змітали з лиця землі цілі міста, німці хімічної зброї все ж не застосували. Кажуть: боялися відплатних дій союзників. Чи велика різниця – згоріти живецм, або надихатись отрути? Очевидно, мотиви були інші.

Звідси ще одна тема – про німецьку атомну бомбу. Очевидно, в її створенні німці просунулися набагато далі, ніж вважають. Принаймні з цього приводу з’явилися дуже серйозні публікації. Ймовірно, одна з бомб, скинутих на Японію, була зібрана з німецького збагаченого урану. (Як знаємо, на своєму полігоні американці експериментально підірвали плутонієву бомбу.) Факт той, що злочинна пальма першості застосування атомної зброї належить американцям.

Повоєнна гонка озброєнь торкнулася всіх видів засобів масового знищення, зокрема хімічного і біотичного. Навіть за умов заборони біотичної зброї, коли було успішно подолану таку грізну хворобу як віспа, ще у 1980-х роках у СССР потай вирощували штами цього смертоносного збудника. І робили це в закритому науковому містечку, що значилося як Загорськ-6. Загорськ же – це колишній Троїце-Сергіїв посад Московської області, центр російського православ’я, де розташовано комплекс однойменної лаври, що нині знову у фаворі. Чи випадковий той збіг? Один із центрів біотичної зброї і духовний осередок РПЦ та „Рускава міра”! У цьому щось інфернальне.

Нам поталанило. Нас вислали за межі Сталінградської області ще до запущення там щурів з туляремією. І в нещасті є щастя.

Повторимо, те, що розвал СССР В. Путін вважає „найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”, для всього цивілізованого людства є актом найвищої історичної справедливості. Відповідно стратегія сучасної Росії реанімувати „Імперію зла” в новому євразійському союзі (а без України це не реально) є найбільшою геополітичною загрозою ХХI століття. Найперше – для України.

Джерело