Голодомор змінив етнічну структуру України

«Голодомор аналізується як спланова акція окупаційної російсько-більшовицької влади. Він був спрямований на підрив самої можливості антисовєцького спротиву, яка була завжди присутня у моноетнічному селі України. Знищити означало не змінити політичну систему, а в першу чергу саме населення - українців. Однак це можливо було у рамках класового дискурсу, де україні були представлені як селяни-куркулі, а не як окрема національна спільнота. Тодійшня ідеологічна гегемонія це забороняла робити, оскільки офіційна позиція більшовиків підтримувала принцип самовизначення націй, але всі її прихильники в Україні клішувалися як "буржуазні націоналісти" тощо, навіть такі як Грушевський, Винниченко та ін. Такою була ідеологічна маніпуляція, що приховувала за звільненням селян їх знищення як українців вже новою імперією, червоною і безбожною. Результатом чого стало фактичне знищення селян як селян, українців як українців, України як України». © Меморіал.

Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Умисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства.

Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1929–1930 роках так званого розкуркулення, що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств найкращих українських хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.

У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити опір геноциду. Москва добре пам'ятала прагнення українців до створення соборної незалежної України у 1920-х роках. Тому ще з 1929 року було організовано масові арешти партійних діячів, письменників, учених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках та селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина набирала страшної потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій на непомірні плани хлібозаготівель у 1931–1932 роках карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.

Колгоспи, які не виконали планів хлібозаготівлі, заносили на «чорну дошку», що означало повне припинення їм продовольчого постачання, заборону на торгівлю і кредитування. Навколо сіл влаштовували «загороджувальні загони», які не випускали селян із сіл. За обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було усунуто від роботи і віддано до суду більшість керівників колгоспів.

У 1931-му і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії. На заміну їм в Україну прибували «керувати» помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель є непосильними, що колгоспники вже у 1931 році ходили на роботу опухлими від голоду, як його одразу ж заарештовували. Як правило, ніхто з них не повертався додому.

7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Ця постанова відома в народі під назвою «Закон про п´ять колосків», бо саме за збирання на полі колосків кожному «винуватцеві» загрожувало від 10 років ув'язнення до розстрілу. Непоодинокими були випадки самосудів над селянами.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснено контрольне вишукування супротивників грабіжницької політики Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті знову було заарештовано тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж, у листопаді 1932 року, було створено «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх, за офіційними даними з Росії, приїхало понад 20 тисяч. Вони здійснювали щоденні обходи селянських подвір'їв. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей усі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоча б мізерну кількість зерна, били і заарештовували.

Отже, механізм підготовки до здійснення геноциду українців було відпрацьовано ретельно, і характер втілення в життя в усіх голодуючих областях мав абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це сказано у документі «Голод і українське питання» (м. Харків, травень 1933 р.), автором якого є безпосередній очевидець Голодомору – італійський консул С. Граденіго. Він був переконаний у тому, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про умисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду – українців з різних областей тодішньої УСРР – стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні харчові запаси (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів зі статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собаки та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за 11 місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».

Найбільше під час Голодомору 1932–1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово помирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50% до 70 % сільських школярів.

Отже, у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У 1932–1933 рр. виснажені непосильними хлібозаготівлями люди зазнали головного удару – масового знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоча б сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи призвели до загибелі мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, не подоланий і досі.

Наявні джерела свідчать, що це, поза сумнівом, був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі, також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає: «...Якщо врахуємо те, що внаслідок Голодомору українське етнічне населення втратило 20–25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням, яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним у другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше сотні тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921–1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки – від сільських учителів до національних лідерів, – тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

© Валентина Борисенко