Жінки запорізьких козаків

Статус Жінки в Україні завжди був високим і шанованим. Не прижився тут ні візантійський погляд на жінку, як нечисту істоту, ні азіатські порядки, за якими жінка перебувала під владою чоловіка. Не знала Українка «теремного затвору», зневаги і безправ`я, яку згідно з «Домостроєм» терпіли жінки сусідньої Московської держави. Напроти, у українців протягом тривалого часу існувала «материзна» - приватна власність матері, що переходила у спадщину до доньки, і яку батько не міг не тільки продати, а навіть заставити. «Можна щонайменше сказати, - зазначав видатний український мислитель Ю. Липа, - що в Україні жінка завжди оставалася рівноправною з мужчиною».

Але побутує думка, що в козацькому середовищі не було місця жінці, і навіть про в певній мірі зневажливе (на кшталт “проміняв жінку на тютюн та люльку») ставлення козаків до жіночої статі.

Відомий історик А. Скальковський, посилаючись на «регулу» — «неписаний статут Запорозького товариства», стверджував, що всі чини і звання війська Запорозького, від кошового до полкового хорунжого, одержувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки, одружені ж ніякого чину і посади обіймати не могли. Право сидіти зимівниками також могло мати тільки товариство зі своїми служителями, або молодиками, записаними по куренях (або ні), але теж холостими. Батько міг жити «із синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зимівниках не було і бути не могло.

На думку багатьох дослідників, Запорізька Січ існувала як своєрідний чернечий лицарський орден. Заради високої ідеї служіння Батьківщині, козаки нерідко давали обітницю «безшлюбності», відмовляючись від родинного затишку і простих домашніх радощів. Суворі умови життя в стані постійної небезпеки стали причиною заборони присутності на Січі жінок.

І все ж, численні джерела доводять, що в славні часи Козаччини, жінка відігравала значну роль, і в ієрархії вартостей козацького лицарства, повага до жінки, жінки-матері, жінки-коханки, жінки-господині займали чільне місце.

За численними свідченнями сучасників, українки у XVI-XVII століттях були більш освіченими і незалежними, ніж мешканки будь-якої європейської країни. Вони вміли читати, самі розпоряджалася своїм майном, вільно обирали собі жениха і навіть могли першою засвататися до нього!

Для козака дружина – це вірна супутниця, надійний товариш, вправна господиня. Жінка мало повну свободу самовираження вдома. Сперечатися козаку з дружиною було не до лиця, бо "жінка за три кутки хату держить, а чоловік лише за один".

Проводжаючи чоловіків на Січ, жінки-козачки брали на себе всі обов'язки. Але часто вони не обмежувались доглядом за домашнім господарством, вихованням дітей та вигляданням чоловіка з походу. Джерела свідчать про те, що в козацьких таборах знаходилась значна кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах. Це, як правило, були, «білоголові» — дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції — від сестер-жалібниць до зв'язкових і шпигунок.

Життя на пограниччі гартувало не тільки завжди готових до самопожертви і подвигу чоловіків, але і мужніх, відважних жінок, здатних у разі потреби зі зброєю захистити себе і свою родину. В записаному Д. Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах — «Могила Насті») відображено життя відважної отаманші Насті. Йдеться про те, що вона носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка…. Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». 

За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови….».

І такі випадки непоодинокі – славетних войовничих українок у козацьку добу було немало. Одна з них – волинська княгиня Софія Ружинська. В 1609 році вона, особисто командуючи загоном у 6000 чоловік піхоти і кінноти, з прапорами й музикою взяла штурмом замок князів Корецьких у м. Черемошні. Такою ж завзятою жінкою-козачкою була остання дружина Богдана Хмельницького Катерина.

За Правом-Законом Січі, дружина козака мала багато прав. Удовиці козаків-героїв одержували довічну турботу села і навіть право народжувати дітей від коханих мужів і парубків для збереження Слави героя і імені його. Із переказів, після загибелі козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. Й усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл.

Жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося.

В Україні навіть і існував звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо згоджувалася взяти з ним шлюб. За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П. Надхіним на Катеринославщині дізнаємося: "Молодий козак за якийсь злочин був засуджений до смертної кари. Коли прочитали декрет і палач підвів засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак, що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє від страти".

Суворе покарання чекало на тих, хто порушував правила гідного поводження з жінкою, натомість захист і шанування Жінки було справою честі запорожця. Відсутність постійного спілкування призводило не до байдужості і зневаги, а до шанування, і навіть лицарського обожнення жіноцтва. І саме таке ставлення стало органічною складовою менталітету української нації.